Юридическая информация и консультация
ВЕРХОВНИЙ СУД ПРО ЗМІНУ КРЕДИТОРА
Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов’язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. Про це йде мова у постанові Верховного Суду України від 10 лютого 2016 р. №3-4гс16, текст якої публікує "Закон і Бізнес”.
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
10 лютого 2016 року м.Київ №3-4гс16
Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:
головуючого — Шицького І.Б.,
суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Потильчака О.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Спецстройенерго» про перегляд Верховним Судом постанови Вищого господарського суду від 2.12.2015 у справі №910/6098/14 за позовом ТОВ «Спецстройенерго» до публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк», ТОВ «Альфа Солар» про визнання договору недійсним,
ВСТАНОВИЛА:
У квітні 2014 року ТОВ «Спецстройенерго» звернулося до суду з позовом про визнання недійсним укладеного між ПАТ «ВТБ Банк» і ТОВ «Альфа Солар» договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 22.07.2011 №976.
Позовні вимоги обгрунтовано відсутністю згоди іпотекодавця (боржника) на укладення оспорюваного договору, який порушує права та охоронювані законом інтереси позивача, оскільки унеможливлює задоволення його кредиторських вимог у процедурі банкрутства боржника — ТОВ «Сілікон».
Справа розглядалася судами неодноразово.
Постановою ВГС від 18.12.2014 залишено без змін рішення Господарського суду м.Києва від 5.06.2014 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 28.10.2014, якими у задоволенні позову відмовлено.
Постановою ВС від 15.04.2015 постанову ВГС від 18.12.2014 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постановою ВГС від 27.05.2015 постанову Київського апеляційного господарського суду від 28.10.2014 та рішення Господарського суду м.Києва від 5.06.2014 скасовано, справу передано на новий розгляд в іншому складі суду до Господарського суду м.Києва.
Рішенням Господарського суду м.Києва від 31.07.2015, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.09.2015, позов задоволено частково.
Визнано недійсним з моменту укладення договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором, укладений 22.07.2011 між ПАТ «ВТБ Банк» та ТОВ «Альфа Солар», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гончаренко Н.О. і зареєстрований за №976.
Залишаючи без змін рішення Господарського суду м.Києва, суд апеляційної інстанції зазначив, що договір про відступлення порушує права позивача на пропорційне задоволення вимог конкурсного кредитора у процедурі банкрутства боржника — ТОВ «Сілікон», а відсутність письмової згоди іпотекодавця на укладення цього договору є підставою для визнання його недійсним.
Постановою ВГС від 2.12.2015 постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.09.2015 і рішення Господарського суду м.Києва від 31.07.2015 скасовано. У задоволенні позову відмовлено.
Обгрунтовуючи постанову, суд касаційної інстанції зазначив про відсутність підстав для визнання договору про відступлення недійсним, оскільки заміна особи кредитора, вимоги якого забезпечені іпотекою, не має наслідком зміну черговості задоволення вимог кредиторів у процедурі банкрутства, а укладення відповідачами цього договору не порушує права та охоронювані законом інтереси іншого кредитора — ТОВ «Спецстройенерго».
ТОВ «Спецстройенерго» подало заяву про перегляд Верховним Судом постанови ВГС від 2.12.2015 у справі №910/6098/14 з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм
матеріального права, а саме положень стст.203, 215, 216, 516 Цивільного кодексу, ч.4 ст.42 і ч.9 ст.45 закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», внаслідок чого, на думку заявника, ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах.
На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції наведених норм матеріального права заявником надано копію постанови ВГС від 22.04.2014 у справі №912/856/13 і копію постанови ВС від 15.04.2015 у справі №3-43гс15.
Так, у постанові від 22.04.2014 у справі №912/856/13 суд касаційної інстанції за подібних правовідносин зазначив, що визнання недійсним договору відступлення права вимоги за зобов’язанням боржника-банкрута безпосередньо впливає на право іншого його кредитора щодо участі у вирішенні питань, віднесених до компетенції загальних зборів кредиторів, оскільки є підставою для виключення з реєстру відповідних недійсних вимог і зумовлює проведення перерозподілу кількості голосів кредиторів.
У постанові ВС від 15.04.2015 у справі №3-43гс15 викладено висновок про те, що відсутність згоди боржника на заміну кредитора у зобов’язанні, якщо обов’язковість такої згоди передбачена договором, є підставою для визнання договору про відступлення права вимоги недійсним.
Таким чином, має місце неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права судом касаційної інстанції та невідповідність його рішення висновку ВС щодо застосування норм матеріального права.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах ВС уважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
Господарськими судами встановлено, що 30.10.2007 відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк» (правонаступником якого є ПАТ «ВТБ Банк»; іпотекодержатель) і ТОВ «Сілікон» (іпотекодавець) укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого на забезпечення виконання кредитного договору від 26.10.2007 №55 ВД іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю належне йому на праві власності нерухоме майно — єдиний майновий комплекс ТОВ «Сілікон» за адресою: Кіровоградська обл., м.Світловодськ, вул. Заводська, 3-а (п.2.1 договору іпотеки).
Ухвалою Господарського суду Кіровоградської області від 6.11.2009 порушено провадження у справі №11/84 про банкрутство ТОВ «Сілікон».
Ухвалою Господарського суду Кіровоградської області від 22.04.2010 у справі №11/84 затверджено реєстр вимог кредиторів боржника, до якого, зокрема, включено вимоги ПАТ «ВТБ Банк» у сумі $21400000, забезпечені іпотекою. Грошові вимоги ТОВ «Спецстройенерго» у розмірі 10151124,97 грн. зазначеною ухвалою віднесено до четвертої черги.
Ухвалою Господарського суду Кіровоградської області від 6.07.2012 у справі №11/84 строк процедури санації продовжено та затверджено план санації боржника.
22.07.2011 ПАТ «ВТБ Банк» і ТОВ «Альфа Солар» уклали договір про відступлення, відповідно до умов якого первісний кредитор передає, а новий кредитор одержує належні йому права іпотекодержателя у зобов’язанні за договором іпотеки. Із моменту укладення цього договору новий кредитор набуває у ньому статус іпотекодержателя.
25.01.2012 ТОВ «Альфа Солар» звернулося до керуючого санацією боржника (ТОВ «Сілікон») із заявою про внесення змін до реєстру вимог кредиторів на підставі договору про відступлення.
Частиною 1 ст.15 ЦК передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч.1 ст.16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною 1 ст.1 Господарського процесуального кодексу встановлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб’єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
За змістом чч.1, 2 та 9 ст.45 закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому цією статтею; вимоги кожної наступної черги задовольняються у міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги, крім випадків, установлених цим законом; погашення вимог забезпечених кредиторів за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в позачерговому порядку.
Отже, ТОВ «Спецстройенерго» має право на звернення із позовом у цій справі, а обраний позивачем спосіб захисту своїх прав конкурсного кредитора не суперечить вимогам чинного законодавства. Тому висновок суду касаційної інстанції про те, що позивач не довів в установленому законом порядку факту порушення його прав і законних інтересів укладенням оспорюваного договору, не відповідає фактичним обставинам справи, які об’єктивно встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, і суперечить вимогам матеріального закону.
Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч.1—3, 5 та 6 ст.203 цього кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (ч.3 ст.215 ЦК).
Згідно з ч.1 ст.203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Статтею 512 ЦК визначено підстави заміни кредитора у зобов’язанні, зокрема внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відповідно до ст.514 ЦК до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно зі ст.516
ЦК заміна кредитора у зобов’язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов’язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до п.4.2.12 договору іпотеки іпотекодержатель має право відступити права за цим договором за письмовою згодою іпотекодавця за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за договором кредиту, повідомивши про це іпотекодавця письмово у 15-денний строк.
У матеріалах справи відсутні докази належного узгодження з іпотекодавцем відступлення права вимоги, обов’язковість якого передбачено договором іпотеки.
Таким чином, договір про відступлення укладено з порушенням вимог п.4.2.12 договору іпотеки та ч.1 ст.516 ЦК, тому є підстави для визнання його недійсним.
Встановивши наявність підстав недійсності правочину і наявність у позивача законного цивільного інтересу до предмета спору, суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували положення частин першої та третьої ст.215 ЦК.
За таких обставин заява ТОВ «Спецстройенерго» підлягає задоволенню, постанову ВГС від 2.12.2015 слід скасувати, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.09.2015 залишити в силі як законну та обгрунтовану.
Відповідно до ч.6 ст.49 ГПК у разі зміни судового рішення без направлення справи на новий розгляд Верховний Суд змінює і розподіл судових витрат, тому обов’язок зі сплати судового збору покладається на позивача.
Керуючись стст.49, 11116, 11123, 11124, 11125, 11128 ГПК, Судова палата у господарських справах ВС
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву ТОВ «Спецстройенерго» задовольнити.
Скасувати постанову ВГС від 2.12.2015 у справі №910/6098/14.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.09.2015 у справі №910/6098/14 залишити в силі.
Стягнути з ПАТ «ВТБ Банк» (код 14359319) на користь ТОВ «Спецстройенерго» (код 24148782) 791,70 грн. (сімсот дев’яносто одну гривню сімдесят копійок) витрат зі сплати судового збору.
Стягнути з ТОВ «Альфа Солар» (код 37171642) на користь ТОВ «Спецстройенерго» (код 24148782) 791,70 грн. (сімсот дев’яносто одну гривню сімдесят копійок) витрат зі сплати судового збору.
Видачу відповідних наказів доручити Господарському суду м.Києва.
Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.4 ч.1 ст.11116 ГПК.
Джерело: Закон і Бізнес
ВЕРХОВНИЙ СУД ЩОДО ОСКАРЖЕННЯ РІШЕНЬ ДЕРЖВИКОНАВЦІВ
Якщо законом установлено інший порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності держвиконавця, це виключає юрисдикцію адмінсудів у такій категорії справ. Про це йде мова у постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року №6-30цс16, текст якого публікує "Закон і Бізнес”.
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
16 березня 2016 року м.Київ №6-30цс16
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого — Сеніна Ю.Л.,
суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за скаргою державного підприємства «Придніпровська залізниця», заінтересовані особи: Спеціалізована державна податкова інспекція з обслуговування великих платників у м.Дніпропетровську Міжрегіонального головного управління ДФС, Особа 6, на дії державного виконавця Кіровського відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції Біловола В.О. за заявою державного підприємства «Придніпровська залізниця» про перегляд ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21.07.2015 та ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15.10.2015,
ВСТАНОВИЛА:
У листопаді 2014 року ДП «Придніпровська залізниця» звернулося до суду із зазначеною скаргою, посилаючись на те, що рішенням Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 10.01.2014 солідарно стягнуто з ДП «Придніпровська залізниця» та Особи 8 на користь Особи 6 97 тис. 450 грн. на відшкодування моральної шкоди. 10.04.2014 старший державний
виконавець Кіровського ВДВС Дніпропетровського МУЮ прийняв постанову про відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого листа №2/180/167/2014, виданого на підставі зазначеного судового рішення, та надав строк до 16.04.2014 для добровільного виконання постанови. 16.04.2014 ДП «Придніпровська залізниця» перерахувало на користьОсоби 6 81127 грн. 10 коп. з урахуванням вимог ст.168 Податкового кодексу. 6.11.2014, не роблячи жодних примусових дій по виконанню рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 10.01.2014, старший державний виконавець Кіровського ВДВС Дніпропетровського МУЮ Біловол В.О. прийняв постанову про стягнення виконавчого збору в розмірі 1632 грн. 29 коп.
Прийняття постанови про стягнення виконавчого збору порушило вимоги ст.49 закону «Про виконавче провадження, оскільки виконавче провадження підлягало закінченню у зв’язку з фактичним виконанням рішення суду.
ДП «Придніпровська залізниця» просило скасувати постанову від 6.11.2014 старшого державного виконавця Кіровського ВДВС Дніпропетровського МУЮ Біловола В.О., визнати неправомірною бездіяльність старшого державного виконавця та зобов’язати його вчинити дії щодо закінчення виконавчого провадження.
Ухвалою Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 25.05.2015 в задоволенні скарги ДП «Придніпровська залізниця» відмовлено.
Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21.07.2015 ухвалу суду першої інстанції скасовано, провадження у справі закрито.
Ухвалою ВСС від 15.10.2015 касаційну скаргу ДП «Придніпровська залізниця» відхилено, ухвалу апеляційного суду залишено без змін.
У поданій до Верховного Суду заяві ДП «Придніпровська залізниця» просить скасувати ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій, справу передати на розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме ч.1 ст.383, ч.3 ст.332 Цивільного процесуального кодексу.
На підтвердження своїх доводів заявник наводить ухвали ВСС від 29.09.2011, 24.03.2015.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши викладені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВС дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
Згідно з п.2 ст.355 ЦПК заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права — при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.
Суди під час розгляду справи встановили, що рішенням Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 10.01.2014 солідарно стягнуто з ДП «Придніпровська залізниця» та Особи 8 на користь Особи 6 97 тис. 450 грн. на відшкодування моральної шкоди.
10.04.2014 старший державний виконавець Кіровського ВДВС Дніпропетровського МУЮ прийняв постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа №2/180/167/2014, виданого на підставі зазначеного судового рішення та надав строк до 16.04.2014 для добровільного виконання постанови.
16.04.2014 ДП «Придніпровська залізниця» перерахувало на користь Особи 6 81127 грн. 10 коп. відповідно до вимог ст.168 ПК.
6.11.2014 старший державний виконавець Кіровського ВДВС Дніпропетровського МУЮ Біловол В.О. прийняв постанову про стягнення виконавчого збору в розмірі 1632 грн. 29 коп.
Скасовуючи судове рішення місцевого суду та постановляючи ухвалу про закриття провадження у справі, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки справи щодо оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання судових рішень у цивільних справах, належать до компетенції адміністративних судів.
Проте у наданих для порівняння ухвалах ВСС сформульовано такі положення:
— в ухвалі від 29.09.2011 суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які розглянули скаргу товариства в порядку цивільного судочинства та ухвалили рішення по суті спору, частково задовольнивши скаргу про визнання неправомірною бездіяльності заступника начальника відділу державної виконавчої служби та зобов’язання вчинити дії;
— в ухвалі від 24.03.2015 суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які розглянули скаргу ДП «Придніпровська залізниця» в порядку цивільного судочинства та ухвалили рішення по суті спору, відмовивши в задоволенні скарги про визнання протиправними дій державного виконавця, скасування постанови про стягнення виконавчого збору та визнання неправомірною його бездіяльності щодо невчинення належних дій по закінченню виконавчого провадження.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме ч.1 ст.383 ЦПК, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми процесуального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить з такого.
Частиною 1 ст.181 Кодексу адміністративного судочинства визначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Інший порядок судового оскарження, у тому числі коло учасників цього оскарження, визначено розд.VII «Судовий контроль за виконанням судових рішень» ЦПК і ст.1212 Господарського процесуального кодексу.
Відповідно до ч.4 ст.82 закону «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ.
За приписами ст.383 ЦПК сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ (ч.2 ст.384 ЦПК).
Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК з особливостями, встановленими ст.386 цього кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дії або бездіяльність якої оскаржуються.
За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (ч.1 ст.387 ЦПК).
Отже, якщо законом установлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ.
Аналогічна правова позиція висловлена в постанові ВС від 11.11.2015 в справі №6-2187цс15.
Таким чином, у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій безпідставно не застосували до спірних правовідносин норму ч.1 ст.383 ЦПК та дійшли помилкового висновку про закриття провадження у справі на підставі п.1 ч.1 ст.205 ЦПК (справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства).
Відповідно до ст.3604 ЦПК Верховний Суд задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених ч.1 ст.355 цього кодексу.
Ураховуючи викладене, постановлені у справі ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись ст.3603 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву ДП «Придніпровська залізниця» задовольнити.
Ухвалу ВСС від 15.10.2015, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21.07.2015 скасувати, справу направити на розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.
Джерело: Закон і Бізнес
ВЕРХОВНИЙ СУД ЩОДО ПОДІЛУ МАЙНА ПОДРУЖЖЯ
Коли один із подружжя не вчинив передбачених ч.5 ст.71 СК дій, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу. Про це йде мова у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року №6-2811цс15, текст якої публікує "Закон і Бізнес”.
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
30 березня 2016 року м.Київ №6-2811цс15
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого — Яреми А.Г.,
суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 6 до Особи 7 про поділ майна подружжя за заявою Особи 7 про перегляд рішення Апеляційного суду Сумської області від 3.06.2015, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.09.2015,
ВСТАНОВИЛА:
У серпні 2014 року Особа 7 звернувся до суду з позовною заявою, посилаючись на те, що із червня 1995 року до травня 2012 року він та Особа 6перебували у шлюбі, за час якого, крім іншого майна, придбали нежитлову будівлю площею 7,1 м2 за Адресою 1.
Оскільки Особа 6 зареєструвала право власності на це майно після розірвання шлюбу і не визнає його прав на це майно, Особа 7 з урахуванням уточнених вимог просив визнати за ним право власності на 1/2 частину вказаної нежитлової будівлі; зобов’язати Особу 6 передати йому ключі від вхідних дверей спірного приміщення і заборонити їй чинити перешкоди у користуванні спільним сумісним майном подружжя.
У серпні 2014 року Особа 6 звернулася до суду з позовною заявою, посилаючись на те, що Глухівський міськрайонний суд Сумської області рішенням від 22.11.2012 провів між нею та Особою 7 поділ спільного майна. Однак до переліку спільного майна не було включене нерухоме майно, придбане під час перебування у шлюбі, яке підлягало поділу між ними, а саме: земельна ділянка, розташована за Адресою 2; гаражний бокс за Адресою 3. Крім того, 19.10.2005 Особа 7 як орендар та Глухівська міська рада Сумської області уклали договір оренди землі, що знаходиться за Адресою 4, з якого убачається, що на орендованій Особою 7 земельній ділянці знаходяться об’єкти нерухомого майна, які належать орендарю на праві власності, зокрема приміщення кафе-бару з господарськими будівлями.
Уточнивши позовні вимоги, Особа 6 просила визнати за нею право власності на вказану земельну ділянку та на частину коштів, що знаходилися на особовому рахунку Особи 7 в банківській установі, за Особою 7 — право власності на гаражний бокс та нежитлову будівлю; стягнути із Особи 7 на її користь компенсацію її частки у спільному майні в розмірі 184 тис. 550 грн. і 1/2 частину грошових коштів, витрачених на закупівлю товарно-матеріальних цінностей.
Глухівський міськрайонний суд Сумської області ухвалами від 11.03.2015 залишив без розгляду позов Особи 7 і позовні вимоги Особи 6 про визнання права власності на 1/2 частину грошових коштів, витрачених на закупівлю товарно-матеріальних цінностей.
Той же суд заочним рішенням від 11.03.2015 позов Особи 6 задовольнив частково: ухвалив визнати за Особою 6 право власності на 1/2 частину спірної земельної ділянки вартістю 99 тис. 350 грн.; 1/2 частину нежитлової будівлі вартістю 271 тис. 100 грн.; 1/2 частину гаража вартістю 12 тис. 800 грн.; стягнути із Особи 7 на користь Особи 6 4 тис. 364 грн. 67 коп. понесених судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Глухівський міськрайонний суд Сумської області ухвалою від 15.04.2015 заяву Особи 7 про перегляд заочного рішення суду залишив без задоволення.
Апеляційний суд Сумської області рішенням від 3.06.2015, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 16.09.2015, вказане заочне рішення суду першої інстанції в частині визнання права власності на 1/2 частину земельної ділянки, нежитлової будівлі, гаражного боксу та розподілу судових витрат змінив. Визнав за Особою 6 право власності на земельну ділянку, за Особою 7 — право власності на нежитлову будівлю з господарськими будівлями та гаражний бокс. Стягнув із Особи 7 на користь Особи 6 грошову компенсацію у розмірі 184 тис. 550 грн., компенсацію судових витрат у розмірі 4 тис. 364 грн. 67 коп. У решті рішення суду залишив без змін. Стягнув з Особи 7 на користь Особи 6 1 тис. 448 грн. 81 коп. компенсації судових витрат, понесених нею при поданні апеляційної скарги.
У заяві Особи 7 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування рішення апеляційного суду й ухвали суду касаційної інстанції та залишення в силі заочного рішення суду першої інстанції з передбаченої п.1 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме чч.4, 5 ст.71 Сімейного кодексу, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
На підтвердження зазначеної підстави подання заяви Особа 7 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС:
29.01.2014 у справі за позовом фізичної особи до фізичної особи про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ, визнання недійсним договору купівлі-продажу та скасування державної реєстрації (№6-52169св13);
12.02.2014 у справі за позовом фізичної особи до фізичної особи, третя особа — публічне акціонерне товариство «Мегабанк», про поділ майна подружжя (№6-46518св13);
19.03.2014 у справі за позовом фізичної особи до фізичної особи, треті особи: прокуратура Голосіївського району м.Києва, орган опіки та піклування Голосіївської районної у м.Києві державної адміністрації, про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, та припинення права на частку у спільному майні (№6-52766св13);
6.05.2015 у справі за позовом фізичної особи до фізичної особи про поділ майна подружжя (№6-4280св15);
10.06.2015 у справі за позовом фізичної особи до фізичної особи про поділ майна подружжя, припинення права власності та стягнення грошових коштів (№6-2891св15).
Так, за результатами розгляду касаційної скарги у справі №6-52169св13 суд касаційної інстанції ухвалою від 29.01.2014 скасував судові рішення судів інших інстанцій і передав справу на новий судовий розгляд.
При цьому цей суд зазначив про допущені судами порушення вимог процесуального закону щодо встановлення судом фактичних обставин справи.
Ухвалою від 19.03.2014 у справі №6-52766св13 суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду про задоволення позову в повному обсязі та залишив у силі рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову. При цьому суд касаційної інстанції зазначив: хоч апеляційний суд і встановив, що частка відповідача в спірному житловому приміщенні є значною, згоди на присудження грошової компенсації замість частки у квартирі відповідач не давав, іншого житла, окрім цього, він не має, однак залишив поза увагою норми ч.4 ст.71 СК, згідно з якою присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом. А згідно зі ст.365 цього кодексу право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим; таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.
Отже, порівняння наведених судових рішень з оскаржуваними судовими рішеннями не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.
В ухвалі від 12.02.2014 №6-46518св13 суд касаційної інстанції, скасовуючи судові рішення судів інших інстанцій і передаючи справу на новий судовий розгляд, урахував обставини справи щодо позовних вимог про стягнення з відповідача грошової компенсації за частку у спільному майні подружжя та стосовно відсутності відомостей про попереднє внесення відповідачкою відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, дійшов висновку, крім іншого, про застосування до спірних правовідносин ч.5 ст.71 СК.
Постановляючи ухвалу від 6.05.2015 у справі №6-4280св15 про залишення без змін судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій про часткове задоволення позову, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, який, установивши, що квартира та автомобіль є неподільними речами, сторони не дійшли згоди з приводу виділення цих речей у власність одному з них та щодо розміру компенсації на користь іншого і така компенсація не вносилась на депозитний рахунок суду, застосував до спірних правовідносин положення чч.4, 5 ст.71 СК та дійшов висновку про визнання за кожною зі сторін права власності на ідеальну частину на вказане майно.
В ухвалі від 10.06.2015 у справі №6-2891св15 суд касаційної інстанції, скасовуючи судові рішення судів інших інстанцій і передаючи справу на новий судовий розгляд, крім іншого, виходив з того, що оскільки відповідач заперечував проти отримання грошової компенсації вартості спірної земельної ділянки, а позивач не вніс указаних коштів на депозитний рахунок суду, то суд відповідно до ч.4, 5 ст.71 СК повинен був визначити ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишити майно у їх спільній частковій власності.
У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції виходив з того, що присудження Особі 6 грошової компенсації за частку у спірному майні, яке оформлене на Особу 7 та перебуває у його користуванні, не суперечить положенням ст.71 СК і відновить її порушені права на спірне майно. Крім того, суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду про незастосування до спірних правовідносин положень ч.5 ст.71 СК щодо необхідності попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду та ст.365 ЦК щодо припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників.
Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування норми матеріального права (ч.5 ст.71 СК), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в наданих для порівняння судових рішеннях №6-46518св13, №6-4280св15, №6-2891св15.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах ВС уважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
Суди у справі, яка переглядається, встановили, що сторони з 3.06.95 перебували у шлюбі, який Глухівський міськрайонний суд рішенням від 18.05.2012 розірвав і при цьому встановив, що з листопада 2011 року сторони разом не проживали і спільного господарства не вели.
За час перебування у шлюбі Особа 7 придбав за договором купівлі-продажу від 22.04.2003 нежитлову будівлю з господарськими будівлями вартістю 87 тис. 78 грн.; прийняв у власність за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 24.11.2009 земельну ділянку площею 0,3 га за ціною 138 тис. 720 грн. Згідно з п.5.5 цього договору право власності на земельну ділянку в покупця виникло з моменту одержання державного акта на право власності на це майно, який він отримав 24.11.2009.
Відповідно до повідомлення гаражного кооперативу «Мотор» від 4.11.2014 із жовтня 2009 року Особа 7 є його членом та власником гаражного боксу, придбаного ним у порядку, передбаченому статутом кооперативу.
Відповідно до звіту про оцінку нерухомого майна від 26.01.2015, виготовленого суб’єктом оціночної діяльності — товариством з обмеженою відповідальністю «Антей Інвест Груп», ринкова вартість нежитлової будівлі становила 542 тис. 200 грн., гаража — 25 тис. 600 грн.; за звітом суб’єкта оціночної діяльності — ТОВ «Сабо Консалтинг» від 29.12.2014 ринкова вартість земельної ділянки становила 198 тис. 700 грн.
Відповідно до змісту позовної заяви та показань Особи 6 вона згодна на присудження їй грошової компенсації замість її частки у праві спільної сумісної власності; спірне майно вона вважає неподільним, оскільки: земельна ділянка розташована на місцевості таким чином, що її поділ практично в декілька разів зменшить її ринкову вартість та унеможливить її використання для забудови; нежитлова будівля має виключно комерційне призначення як цілісна, гараж призначений лише для одного автомобіля.
Згідно із запереченнями Особи 7 він не погоджується сплачувати грошову компенсацію замість частки у праві власності на майно, грошові кошти на депозитний рахунок суду не вносив.
Суд першої інстанції, вирішуючи питання про поділ спільного майна, не погодився із запропонованим позивачкою варіантом його поділу з таких підстав. Частка кожної зі сторін у спільному майні є значною, оскільки складає його половину. Позивачка не надала належних доказів, що вищевказане нерухоме майно не може бути поділене в натурі. Крім того, при запропонованому варіанті поділу відповідач зобов’язаний буде сплатити позивачці значну грошову компенсацію в розмірі майже 200 тис. грн. Однак другий з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду не вносив, у справі відсутні дані, що відповідач реально в змозі виплатити позивачці таку компенсацію. Тому суд першої інстанції вважав необхідним провести поділ зазначеного майна не шляхом виділення позивачці та відповідачу окремих об’єктів нерухомості зі сплатою відповідачем грошової компенсації, а визнавши за позивачкою право власності на частину кожного об’єкта нерухомості, що підлягає поділу.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить з такого.
Відповідно до стст.69, 70 СК дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.
Майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (ч.1, 2 ст.71 СК). Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК (ч.4 ст.71 СК).
Так, присудження судом грошової компенсації одному з подружжя замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку допускається лише за наявності згоди цієї особи на таке присудження, крім випадків, передбачених ст.365 ЦК.
Положеннями цієї статті передбачають підстави, за наявності яких суд може задовольнити позов співвласника про припинення права особи на частку у спільному майні, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим, таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.
Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
Крім того, відповідно до ч.3 ст.370 ЦК виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому ст.364 цього кодексу, частиною другою якої передбачено, що якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч.2 ст.183 цього кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Згідно із ч.5 ст.71 СК присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Наявність цієї умови дозволяє створити ефективний механізм охорони прав співвласників, право на частку яких припиняється, щодо гарантованого отримання вартості частки в разі ухвалення судового рішення. Адже на підставі цього рішення не тільки припиняється право, але й набувається право на частку іншим співвласником.
Отже, процедура внесення суми відшкодування вартості частини майна на депозит суду, з одного боку, є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв’язку з припиненням її права на частку у спільному майні, а з іншого боку, є технічною функцією щодо забезпечення виконання однією стороною у справі своїх зобов’язань перед іншою.
У п.25 постанови «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 №11 Пленум Верховного суду роз’яснив, що, вирішуючи питання про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення чч.4, 5 ст.71 СК щодо обов’язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст.365 ЦК, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст.11 цього кодексу) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.
У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.
Отже, в разі, коли один з подружжя не вчинив передбачених ч.5 ст.71 СК дій щодо попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.
Такого ж, по суті, висновку щодо необхідності внесення одним із подружжя коштів на депозитний рахунок суду при поділі майна подружжя дійшов суд касаційної інстанції під час касаційного розгляду справ №6-46518св13, №6-4280св15, №6-2891св15.
У справі, яка переглядається, один з подружжя (Особа 6), пред’явивши вказані позовні вимоги, фактично погодився на присудження судом сплати грошової компенсації замість своєї частки у праві спільної сумісної власності на майно, а інший з подружжя (Особа 7) відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду не вніс.
Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій у цій справі дійшли правильного висновку про те, що до спірних правовідносин ст.365 ЦК не застосовується. Однак суд помилково не застосував у цьому разі ч.5 ст.71 СК, що призвело до неправильного вирішення спору.
Суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин ст.365 ЦК. Разом з тим з його висновком про застосування ч.5 ст.71 СК та визнання в цьому разі ідеальних часток подружжя в спірному майні без його реального поділу і залишення майна в їх спільній частковій власності можна погодитися.
За таких обставин судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.
Керуючись стст.355, 3603, 3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 7 про перегляд судових рішень задовольнити.
Рішення Апеляційного суду Сумської області від 3.06.2015, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 16.09.2015 скасувати, залишити в силі заочне рішення Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 11.03.2015.
Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.
Джерело: Закон і Бізнес
ВЕРХОВНИЙ СУД НАЗВАВ ТРИ ОЗНАКИ НЕСПРАВЕДЛИВИХ УМОВ ДОГОВОРУ
Умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони, по-перше, порушують принцип добросовісності, по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін, по-третє, завдають шкоди споживачеві.
Такого висновку дійшов Верховний Суд, аналізуючи положення п.6 ч.1 ст.3 і ч.3 ст.509 Цивільного кодексу та норми ст.18 закону №1023-XII «Про захист прав споживачів» від 12.05.91 щодо несправедливих умов договору у постанові від 8.06.2016 (справа № 6-330цс16).
Так, визначення відповідного поняття закріплено в частині другій зазначеної статті. Зокрема, умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживачу.
Згідно з ч.3 ст.18 закону №1023-XII несправедливими є також умови договору про:
1) виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця, виконавця, виробника або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем, виконавцем, виробником договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця, виконавця, виробника;
2) встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (пп.2, 3);
3) надання можливості продавцю, виконавцю, виробнику не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі його відмови укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця, виконавця, виробника у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (п.4).
У справі, що переглядалася, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, виходив із того, що суд не встановив наявності одночасно всіх ознак, які свідчать про те, що умови договору є несправедливими відповідно до приписів ст.18 закону №1023-XII, тому правові підстави для визнання цього договору недійсним відсутні.
Джерело: Закон і Бізнес